ІСТОРІЯ РОДУ

КНЯЗЬ - СВЯТИЙ

Упродовж двох з половиною століть князі Острозькі відігравали одну з ключових ролей в історії руських земель Великого князівства Литовського та Речі Посполитої. Династія, яка від початку свого роду й фактично до його завершення дбала про національну ідентичність. 

Найвідоміший в українській історії аристократичний рід князів Острозьких оповитий багатьма таємницями і славиться історіями про здобутки та звитягу. Вісім поколінь роду Острозьких дали світу визначних політичних, військових та просвітницьких постатей.

Через брак відомостей про засновника сім’ї князя Данила, який жив у середині XIV ст., досі тривають дискусії щодо походження роду Острозьких. Однак більшість істориків зараховує їх до нащадків князя Рюрика.

Покровителем роду князів Острозьких вважається святий преподобний князь Федір (Феодосій) Острозький. За переказами князь брав участь у Грюнвальдській битві 1410 року, де очолював волинські полки. В уже доволі поважному віці князь Федір покинув спокуси цього світу та княжу славу і прийняв чернечий постриг в Києво-Печерському монастирі. Після смерті князя мощі Федора Острозького були знайдені монахами нетлінними, біля них почали творитися чудеса. Тому православна церква оголосила князя Федора Острозького святим та преподобним. Його мощі до нашого часу зберігаються на дальніх печерах Києво-Печерської лаври.

 

КНЯЗЬ - ПОЛКОВОДЕЦЬ

Одним із найвидатніших воєначальників в родині  Острозьких був князь Костянтин Іванович. Сучасники називали гетьмана “другим Ганнібалом, Пірром і Сципіоном руським і литовським... мужем святої пам’яті і надзвичайно прославленої діяльності”. Звісно, Костянтин Іванович став знаменитим не відразу. Слава про нього прийшла тоді, коли він уже був зрілим мужем. Про його молоді роки майже нічого не знаємо. Зрештою, нічого дивного в цьому немає. Народився він у так звані «темні віки», коли українські землі, переживши монголо-татарську навалу, стали об’єктом постійних наїздів ординців. 

Костянтин Іванович Острозький належав до найбільш видатних полководців і політичних діячів минулого. Він виграв велику кількість битв, деякі з яких мали міжнародне значення. Можна навіть говорити про те, що, завдячуючи його діянням, центрально-східна Європа має європейське, а не азіатське обличчя. Цю людину є всі підстави вважати такою, що «змінила історію».

Проте поразка 1500  року на річці Ведроші від московського війська мала для нього трагічний фінал. Майже вісім тисяч його воїнів загинуло, а всі воєводи разом із князем потрапили в полон. Сім років Костянтин Іванович провів у Вологді та Москві, двічі намагався втекти з полону. І лише з третьої спроби йому вдалося утекти так званим «татарським шляхом» до Литви. Блискуча перемога над московським військом в битві під Оршею 8 вересня 1514 року стала відповіддю за сім років неволі. В цьому бою князь переміг московітів із втричі меншим чисельно військом. У 1522 р. 17 серпня король Жигимонт І надав Костянтину Івановичу право користуватися червоним воском для запечатування документів, що було королівською прерогативою. На самому ж надгробку князя, котрий знаходився в Успенському соборі Києво-Печерської лаври, його зобразили з короною. Так тоді зображували переважно королів.

КНЯЗЬ - МЕЦЕНАТ

Особливе місце серед представників роду Острозьких  належить київському воєводі Василю-Костянтину Костянтиновичу (1526–1608рр.), який брав активну участь практично в усіх важливих подіях свого часу, що стосувалися політичного, церковного і культурно-освітнього життя держави. Багато дослідників вказують на казкове багатство князя, яке гарантувало йому авторитет та безмежну владу на території всієї Русі. За цією версією, прибутки Острозького були настільки великими, що він дозволяв собі утримувати кількатисячний двір і не зважати на королівські розпорядження та накази. У його володіннях було 100 міст, 40 замків і понад 1300 сіл. Двічі на рік сенатор польського сейму отримував 7000 золотих тільки за те, що з'являвся до князя у замок в Острозі і виконував роль офіціанта, подаючи князю напої та наїдки.

Будучи маршалком, Василю-Костянтину доводилося займатися обороною українських земель від нападів татар. Хоча, як уже говорилося, він, на відміну від свого батька, не відзначався військовим талантом, однак завдяки його організаційним здібностям на волинських землях було відносно спокійно і спостерігався помітний поступ у розвитку господарського життя. У результаті цього князь зумів зосередити у своїх руках значні матеріальні ресурси, частина з яких була використана на культурні потреби.

Православні письменники особливо підкреслювали наполегливу діяльність князя у створенні православного навчального закладу «Острозької академії» та облаштуванні в Острозі друкарні.

Найяскравішою жіночою постаттю роду була племінниця Василя-Констянтина княжна Гальшка Острозька, яка відома своїми незліченними багатствами, нещасливою особистою долею через три примусові шлюби та фундацією на розвиток Острозької академії.

Виняткова краса та величезні розміри успадкованих Гальшкою маєтностей спокушали багатьох претендентів домагатися її руки. Дядько Гальшки, Василь-Костянтин Острозький, підтримав кандидатуру князя Дмитра Сангушка, родича Острозьких, старости прикордонних Черкас і Канева. Попри дану у 1552 р. попередню згоду Беати на шлюб Дмитра і Гальшки, невдовзі вона відмовилася від свого слова, тим більше, що проти цього шлюбу, який поєднав би два провідні княжі роди України, висловлювався польський король. Збройні загони князів Острозького та Сангушка штурмом оволоділи замком в Острозі і всупереч волі матері, у вересні 1553 р. Гальшка була одружена з князем Дмитром. Королівський суд оголошує Сангушка поза законом. У лютому 1554 року князя було вбито (похований він в костелі чеського міста Яромір).

Вже проти волі матері, король Сигізмунд Август видав юну вдову за у кілька разів старшого за неї воєводу Лукаша Гурку. Гальшка разом з матір’ю, не визнаючи цього шлюбу, переховуються у Львівському домініканському монастирі, де Беата уклала третій шлюб дочки – із князем Семеном Слуцьким. Однак сила і королівська підтримка була на стороні Гурки, який після збройної облоги заволодів Гальшкою і вивіз у свої володіння в Шамотулах (Велика Польща). Не підкорившись нав’язаному їй чоловікові, Гальшка Острозька 14 років провела у “вежі чорної княгині” – одній із башт Шамотульського замку, названій так у зв’язку із траурним вбранням, у якому вона зрідка з’являлася на люди.

Овдовівши в 1573 р., Гальшка повертається на батьківщину. Свої права на маєтності покійних на той час батьків, включаючи і Острог (узурпований другим чоловіком Беати Костелецької Альбертом Ласським, а згодом і королем) княжна передала дядькові Василю-Костянтину Острозькому (1526-1608), який, завдяки сприятливій для Острозьких політичній ситуації у державі, зумів повернути їх у володіння свого роду.

Рід Острозьких згас ще у XVII ст. Останнім з його представників став Януш Острозький.

Загадкові смерті представників чоловічої гілки Острозьких породили багато припущень про ймовірну кару за тяжкі гріхи або невиліковну хворобу через традицію перехресних шлюбів. Однак достовірним лишається факт вагомості внеску цієї славетної родини в розвиток та піднесення української культури.