Інтерактивна

карта

Острог — старовинне місто з насиченою історією та унікальними пам’ятками архітектури. Знахідки, виявлені при археологічних дослідженнях, засвідчують, що територія теперішнього міста була заселена ще в 4–3 тисячолітті до н.е., потужним воно було і в давньослов’янський час. Острог вперше згадується 1100 році. Вже у XIV – XVII ст. він був столицею князівства Острозького, яке являло собою державне утворення з обмеженим суверенітетом. 

Місто майже три століття було резиденцією князівського роду Острозьких, що дав Україні видатних полководців, меценатів та визначних національних провідників. Навіть після згасання прямих нащадків роду князів Острозьких, родинний герб продовжував виконувати роль герба князівства як певної територіальної одиниці. Так, згідно із заповітом Януша Костянтиновича Острозького, що не мав прямого спадкоємця, Острозька ординація мала перейти до молодшої гілки роду, князів Заславських, а у разі вгасання і цього роду – до рицарів Мальтійського ордену, але разом з тим в ужитку мав залишатися герб князів Острозьких, що продовжував репрезентувати територію ординації (князівства). Згодом ми бачимо герб Острозьких на печатках Любомирських, до яких 1673 р. перейшло володіння Острозькою ординацією, відповідно вони іменували себе «князі на Острогу та Заславі».

Столицею князівства було місто Острог, яке з 70-х рр. ХVI ст. стало найбільшим центром освіти і культури всієї України. У місті потужно розвивалося музичне мистецтво (острозький наспів), були потужними цехи золотарів, зброярів, гончарів і т.д. Приблизно в 1576 р. стараннями князя Василя-Костянтина була заснована перша у східній Європі вища школа, названа сучасниками Академією. Унікальність та оригінальність цього вищого закладу освіти виявилися й у тому, що тут уперше поєдналися два типи культур: візантійська і західноєвропейська. З Острозькою академією пов'язується Ренесанс українського народу. 

На південно-східній околиці історичної частини Острога знаходиться старовинна Замкова гора. Перші дерев’яні укріплення — давньоруське городище ХІ–ХІІ ст., — що знаходились на цьому місці, були знищені татарськими ордами у 1241 р. У середині XIV століття князь Данило Острозький відновлює зруйновані споруди та будує кам’яну Вежу Муровану, що розташована у південно-східній частині Замкового двору на пагорбі. Уперше вона згадується у 1386 р. 

Вежа Мурована — унікальна оборонна споруда середньовічної Волині. Вона належить до типу житлових оборонних башт. Місцями її стіни сягають завтовшки 2,6 м. Колись у нижньому (підвальному) ярусі зберігалися запаси пороху, необхідного для тривалого захисту фортеці, та провіанту; також тут був глибокий колодязь. Підвальний та середній поверхи складаються з чотирьох приміщень, на верхньому були житлові кімнати. На жаль, вежа дійшла до нашого часу вже перебудованою, без верхніх поверхів. У 1797 р. верхній ярус споруди розібрали, аби згодом відбудувати у зміненому та спрощеному вигляді. У 1913–1915 рр. вежу відреставрували для потреб музею силами Братства ім. князів Острозьких.

Нова (Кругла) вежа розміщена у південно-західній частині подвір’я. Свою назву отримала від того, що на час побудови (кінець XVI ст.) вона була найновішою спорудою на Замковій горі. Вежа підсилювала ріг оборонних мурів і була стратегічно вдало розміщена в системі оборони замку. Споруду завершує стрічка навісних бійниць із глухою аркадою, прикрашеною фігурними зубцями. Її захисники могли обстрілювати ворога одночасно майже із сорока бійниць, причому зона обстрілу дорівнювала 270 градусам.

У північній частині Замкової гори стоїть Богоявленський собор. Коли з’явився храм, точно невідомо. За легендою, розпочав будівництво у XV князь Василій Красний, а закінчив його син Костянтин Іванович. Дату 1521 р., вибиту на північній стіні, одні дослідники пов’язують з часом його побудови, інші з пристосуванням храму для оборони: тоді його північна стіна, потовщена та обладнана чотирма бійницями для гармат, стала частиною замкового муру. Після переходу останньої представниці роду князів Острозьких у католицизм, храм був закритий (1636 р.). Церква більше 200 років стояла пусткою і за цей час перетворилася на руїну. Її відновили у 1887–1891 рр. На старих фундаментах звели храм, що повторював давню споруду. Північна, найміцніша стіна старої будівлі була включена до споруди нового храму. Але при відбудові були зроблені й певні зміни і на сьогодні храм практично став пам’яткої архітектури ХІХ ст. з елементами XVІ ст. 

У місті також збереглися зведені у XVІ ст. Луцька і Татарська надбрамні вежі. Внаслідок того, що башти виконували одні і ті ж самі функції — оборонної башти і міської брами — вони дуже подібні. Татарська збереглася гірше, втрачена значна частина округлої частини будівлі. Вона була названа відповідно до району міста, заселеного переважно татарами. Захищала в’їзд з боку шляху на Звягель (зараз м. Новоград-Волинський). Пам’ятка є унікальним типом укріплених міських воріт, що поєднував функції в’їзної брами та оборонної вежі.

Луцька вежа захищала місто з боку Луцька. Як і Татарська, вона була водночас оборонною спорудою та воротами. Первинно була двоярусною, згодом їй надбудували аттик з бійницями, що надало споруді характер цивільної архітектури. 10 грудня 1985 року в ній відкрився Музей книги та друкарства.

У січні 1561 року невеличке село  Коліщинці переходить у власність князя Василя Костянтиновича Острозького.  Князь придбав це поселення у Василя Лабунського, і вже за три місяці він отримав від польського короля привілеї на Магдебурзьке право. Нове місто він назвав іменем свого батька  «Констянтинів» (згодом місто перейменували на Старокостянтинів, бо на той час з’явився ще один Костянтинів).

Місто знаходилося на самому краю Волинських володінь князів Острозьких, на межі з Поділлям. З цієї сторони найчастіше здійснювалися напади татар на Волинь. Тому поселення  мало бути потужною фортецею, яка затримувала б напади неприятеля. 

Саме в цей час князь Василь починає називати себе подвійним іменем - Василь-Костянтин, таким чином він хоче перейняти славу свого батька, і прагне, щоб його асоціювали з візантійським імператором Костянтином, а місто Костянтинів зі столицею Візантії - Константинополем. 

Можливо, в князя були й інші плани на розбудову міста, але, повернувши у 1574 році Острог собі у власність, князь зайнявся розбудовою і посиленням столиці князівства Острозького. Хоча піклуватися про Костянтинів він не перестав. Продовжував і надалі розбудовувати тут замок, збудував п’ять храмів (один з яких розташовувався на замковому дитинці), там же заснував і школу.

З п’яти церков дві були кам'яні і три дерев'яні. Вже на початку 17 ст. князь розпочинає будівництво  храму Воздвиження Чесного Хреста, який у 1613 році вже Януш Острозький перебудовує у  Домініканський костел та монастир. Храм Воздвиження був вписаний в оборонну міську забудову, а його 30-ти метрова оборонна вежа стала служити й дзвіницею. 

У 1620 році місто перейшло у володіння князів Заславських, а в 1682 році — до князів Любомирських.

Невідомо достеменно, коли містечко Дубно перейшло у власність князів Острозьких. Більшість дослідників пишуть, що це відбулося 4 листопада 1386 року. Тоді князь Федір Острозький отримав підтвердження володіння містом Острогом з округом Острозьким, до складу якого входило містечко Іваннє. Є припущення, що до Іваннєвської волості належало й село Дубно. Існують письмові згадки про те, що Дубно як місто існувало як мінімум з 1100 року, але після цього до XIV століття про нього нічого невідомо.  

Вже точно про місто як власність князів Острозьких Дубно згадується 6 червня 1498 року. Тоді гетьман Костянтин Іванович Острозький отримує від Литовського князя Олександра грамоту про надання Дубну статусу міста, а у 1507 році польський король Сигізмунд І дарує Дубну магдебурзьке право. З того часу Дубно виконувало роль другої, після Острога, столиці князівства Острозького. Десь в цей же час князь починає будувати тут деревяний замок на кам'яних фундаментах. 

Якщо в плані військової розбудови місто Дубно завдячує князю Костянтину Івановичу, то найбільшого економічного розвитку місто отримало за час правління його сина Василя-Констянтина. Так тривало аж до 1574 року, коли Гальшка віддала Острог в управління князю Василю. Тоді столиця знову перемістилася до Острога.

Замок в Дубно складається з надбрамного корпусу, який вірогідно розпочав будувати на початку XVІ ст. Великий гетьман Литовський Костянтин Іванович Острозький, але обмежився лише фундаментими і підвалами, з палацу князів Острозьких (офіцина), який, імовірно, будував архітектор Франкенштайн за кошти Василя-Костянтина Острозького у кінці XVI ст., а перебудовувався він вже на кошти князя Януша на початку XVII ст., та з палацу Любомирських XVIII ст. 

Часів, коли містом володів рід князів Острозьких, сягає і Луцька брама початку  XVII ст. Можливо, її збудували за проектом італійського архітектора Якуба Мадлайна. Також фундацією князя Януша Острозького в Дубно є Бернардирський монастир з колегією.

У володінні князів Острозьких було відразу два поселення з однаковою назвою «Межиріч». Одне з них знаходилося недалеко від Корця і тому називалося «Межиріч Корецький». Особливого значення для князів він не мав, хоч Костянтин Іванович недовгий час використовував містечко як свою резиденцію в кінці ХV ст. Межиріч біля Острога теж довгий час не був якимось значним центром для родини, хоч отримали вони це село ще в ХІV ст. 

Лише на початку ХVІ ст. великий гетьман Литовський Костянтин Іванович починає розбудову цього містечка. Першою мурованою спорудою стала Троїцька церква. Її князь збудував як данину перемозі над московитами в битві під Оршею. Ще перед цією визначальною битвою князь пообіцяв, що якщо переможе московських воєвод, то побудує в подяку храми у Вільні та в Острозі. От таким храмом і пам’ятником перемоги стала Троїцька церква в Межирічі. Храм виконував і оборонні функції, тому в стінах були передбаченні бійниці. 

Ще більше до розбудови містечка причетний князь Януш Острозький. У 1605 році він виклопотав у короля привілей на Магдебурзьке право й проведення тут ярмарків. За декілька років місто було укріплене земляним валом і бастіонами. Найбільш укріпленим був власне монастир, який Януш збудував ченцям ордену святого Франциска. Для потреб монахів князь передав і православний храм, який перетворили в католицький костел. Монастир лишався католицьким аж до 1866 року, поки його не передали православній громаді. 

Поряд з монастирем князь Януш збудував собі великий дерев’яний палац, в середині якого знаходилась кухня з бенкетним залом. Але простояв палац зовсім не довго. Вже у 1648 року козаки спалили палац – від нього лишилася лише піч з ренесансним завершенням комина.

 У монастирі досі зберігається чудотворна родова ікона князів Острозьких – Межирічцька Богородиця. Ікону замовив великий гетьман Костянтин Іванович Острозький. Образ Богородиці з дитям був подякою за перемогу князя в битві під Оршею. Хоч написана ікона була у візантійській манері, але тло має всі ознаки західноєвропейської готичної традиції. До цього образу були причетні не лише князі Острозькі. Так в 1779 році Папа Римський Бенедикт XIV уповноважив суфрагана луцького Франциска Комарницького коронувати Межиріцьку Богородицю і прислав для цього золоту корону, а в ХІХ ст. смарагди на цю корону подарувала російська імператриця Марія Олександрівна.

Вільнюс – столиця Литви, яка в часи князів Острозьких носила назву Вільно. 

Родина Острозьких пов’язана з цим містом ще від часу коли в 1390 році князь Федір боронив місто від рицарів тевтонського ордену.

В князів Острозьких здавна (імовірно ще з часів Івана Острозького) був у Вільно великий мурований будинок в районі сучасної вулиці Замкової (лит. Пільєс). Найбільше з містом був пов'язаний Великий литовський гетьман князь Костянтин Іванович Острозький. 

Костянтин Іванович розширив свої володіння у Вільно, купивши сусідський будинок у королівського скарбника Федора Хребтовича у 1491 році. В 1508 році князь отримав від короля Сигізмунда ще один мурований будинок і чимало землі, які колись належали бунтівному Михайлові Глинському. Таким чином князь вже володів у Вільно цілим кварталом, на якому перебудував зі старого будинку трьохповерховий будинок палац. У цьому будинку він і облаштував свою потужну резиденцію. Від імені власника ця резиденція ще декілька століть носила назву «Костянтинова». 

Після смерті Костянтина Івановича ці споруди перейшли його сину Іллі, а зі смертю останнього -будинками стала володіти вдова Іллі Беата з донькою Гальшкою. Резиденція князів Острозьких настільки була багата, що навіть королева Бонна, приїжджаючи до Вільна, декілька місяців жила в будинку Острозьких. 

За декретом короля Сигізмунда Старого у 1541 році ця резиденція перейшла до молодшого сина князя Костянтина Івановича Василя-Костянтина. А ще через 40 років донька Василя-Костянтина Катерина приносить його у посагу до рук Радзивілів. 

З описів головного будинку ми знаємо, що будинок був ошатно оздоблений зеленими кахлями та вікнами з французького скла. 

Князі Острозькі, а особливо Костянтин Іванович, були й донаторами та будівничими багатьох храмів у Вільно. В 1511 році король надав право князю збудувати на місці старої дерев’яної церкви мурований храм Пречистої Богородиці (зараз це кафедральний собор на вулиці Майроніса 4). Князь збудував церкву у готичному стилі тринавовим, з трьома абсидами та однією банею. 

До ще більшої розбудови православних церков у Вільно спонукала князя обітниця, яку він дав перед битвою під Оршею в 1514 році. Тоді Великий гетьман пообіцяв, що в разі перемоги над московітами він зведе в місті два храми: один на честь святої Трійці, інший в честь святого Миколая. Князь не випадково вибрав побудувати на місці цих старих дерев’яних церков нові муровані. Він прагнув підтримати шанування трьох дружинників язичницького князя Ольгерда, яких князь Ольгерд стратив, тому що воїни були християнами і не захотіли їсти м’яса в піст. Після смерті їх канонізували і тому на місці загибелі святих була зведена дерев’яна Троїцька церква, а їх самих поховали в Миколаївській. Сучасна Миколаївська церква в значно перебудованому вигляді знаходиться на вулиці Великій, а Троїцька на вулиці Aušros Vartų.

В місцевому костелі Святого Станіслава були поховані дві доньки князя Василя-Костянтина Катерина та Гальшка Острозькі. Обидві вони були одружені на Криштофі Радзивілу (Перуні). Спочатку дружиною князя Кшиштофа була Катерина, а після її смерті заміж за нього вийшла рідна сестра Катерини Гальшка (Єлизавета).

Колишня столиця польського королівства завжди вабила до себе амбітними політичними можливостями князів Острозьких. 

Великий гетьман литовський князь Костянтин Іванович в столичних містах Вільно (Вільнюс) та Краків перебував ймовірно частіше, ніж у своїй власній столиці Острозі. Спричинено це було тим, що посада найближчого королівського радника зобов’язувала князя перебувати постійно біля короля. 

Після перемоги в битві під Оршею князь Острозький привіз до Кракова, як трофеї, бронзові гармати московитів. Із тих гармат король наказав відлити славнозвісний дзвін Сигізмунда, який і сьогодні знаходиться на дзвіниці вавельського костелу, і є однією з найбільших святинь Польщі. 

Великий гетьман брав участь в урочистостях зустрічі міланської герцогині Бонни Сфорци у 1518 році і потім увесь шлюбний церемоніал провів при дворі монарха у Кракові. При дворі Костянтин Іванович й придивився дружину своєму старшому сину Іллі. В оточенні королеви Бонни виховувалася молода красуня Беата Костелецька, яку король і королева посватали молодому князю Іллі Острозькому. 

Подейкують, що Беата була позашлюбною донькою короля Сигізмунда Старого, тому він і взяв активну участь у її сватанні. 

Сама церемонія шлюбу проходила в Кракові. Так сталося, що під час шлюбного турніру королевич Сигізмунд Август збив списом з коня князя Іллю, чим завдав йому суттєвих травм. Через це молодий князь Острозький помер через декілька місяців. Але Беата вже була вагітною і народила доньку, яку назвали Гальшка.

Молодший син Костянтина Івановича князь Василь-Костянтин вперше відвідав Краків у 22 роки, коли супроводжував другу дружину короля Барбару Радзивіл. Відбулося це у 1548 році. Треба наголосити, що спочатку Бабара була нареченою князя Іллі Острозького, але той вибрав собі кращу партію – Беату. Можливо під час цієї подорожі молодий князь Василь-Костянтин й познайомився зі своєю майбутньою дружиною Софією Тарновською.

Ми не знаємо яку нерухомість в Кракові мав князь Костянтин Іванович Острозький, але його син Василь-Костянтин після шлюбу з Софією Тарновстькою отримав в Кракові величний палац. Нині він втратив свій первісний вигляд, тут знаходяться апартаменти президента міста Кракова і органи міського самоврядування. 

Майже тридцять років краківським каштеляном був старший син Василя-Костянтина і Софії князь Януш Острозький. Він з родиною проживав у вже згаданому будинку, а пізніше ще двома будинками він став володіти на Ринковій площі. Кам’яницю «Під баранами» він отримав завдяки шлюбу з другою дружиною Катериною, а від шлюбу з третьою дружиною Теофілією отримав будинок, розташований на розі вулиці Братської навпроти Суконних рядів (зараз це палац князів Збаразьких).

Білоруське містечко Орша, хоч і не було у власності князів Острозьких, про те у розширенні володінь князівства Острозького воно зіграло величезну роль. 

Саме тут відбулася славнозвісна битва, в якій брав участь князь Констянтин Іванович Острозький – відомий полководець, якого називають «руським Сципіоном та Ганнібалом».

За переказами, які складалися ще при житті князя, говориться, що гетьман Великого князівства Литовського Костянтин Іванович під час битви під Оршею 1514 р. з 16 тисячним військом, переміг московітів, яких було 80 тисяч. Ці числа були значно перебільшені, однак, попри це, битва під Оршею увійшла в історію як одна з найважливіших перемог князя Острозького.

Військо, на чолі якого стояв Костянтин Іванович Острозький, складалося з литовського феодального ополчення (“повітові хоругви” з українських, литовських і білоруських земель), польського шляхетського ополчення, найманців з Лівонії, Німеччини та Угорщини й знаменитих польських гусарів.

У стані московського командування не було єдності, проте це ніяк не применшує значення перемоги князя, який вміло керував різними родами військ. Так, литовська кіннота удаваною втечею виманила московітів на гармати, а їхній лівий фланг був притиснутий до болота й повністю розгромлений. Річка Кропивна була переповнена тілами московітів. Військо супротивника стало у безладі відступати. Втрати переможених, як на той час, страшні: вбитими десятки тисяч воїнів, взято в полон 380 воєвод і дворян. 

Битва під Оршею прославила Костянтина Івановича. Йому влаштували тріумфальні урочисті у Вільно та Кракові. Король навіть надав йому право користуватися печаткою з червоного воску, що на той час вважалося прерогативою лише самостійних правителів. До кінця життя Костянтин Іванович залишався гетьманом Великого князівства Литовського. У 1511 р. став каштеляном Віленського замку, а в 1522 р. — троцьким воєводою. Ці посади вважалися найвищими у владній ієрархії Великого князівства Литовського. Також саме військові перемоги дозволили Костянтину Івановичу значно збільшити володіння свого князівства.

Містечко Шамотули, що знаходиться на заході Польщі, ніколи не належало князівству Острозькому, однак відіграло вагому роль в долі однієї з найвідоміших постатей княжого роду – доньки Іллі Острозького та Беати Костелецької Гальшки Ельжбети Острозької. 

Гальшка відома, в першу чергу, як меценатка Острозької академії, однак її трагічна особиста доля, що оповита багатьма легендами, прославила її не менше. Після смерті її першого чоловіка Дмитра Сангушка вона з примусу виходить за польського шляхтича Лукаша Гурку, який і перевозить її в свій родовий маєток у Шамотулах.

Легенда розповідає, що княжна не змирилася зі своєю долею, тому не виконувала своїх шлюбних обов’язків. За це Лукаш Гурка ув’язнив дружину в замковій вежі аж на чотирнадцять років. Гурка дозволив Гальшці відвідувати місцевий католицький костел, однак лише через підземний хід. Лише після його смерті Гальшка змогла повернутися до Острога. А вежа з тих часів отримала назву «Вежа чорної княжни». 

Можна частково спростувати цю легенду. Гальшка дійсно жила у Шамотулах у вежі-донжоні , але разом з чоловіком, тому що в цей час інші замкові споруди були на ремонті. Підземним ходом католичка Гальшка могла користуватися, але чи була така необхідність?  Костел в цей час був вже протестантським. Збереглися архівні листи, в яких описується, що Гальшка разом з чоловіком виїжджала на прийоми до Гданська та інших сусідніх міст. 

Шамотули могли перейти в управління до княжни Острозької, але оскільки вона не мала дітей, весь шамотульський маєток перейшов до родичів чоловіка. Та до цього часу місто береже пам’ять про княжну Острозьку. В місті можна знайти багато згадок про Гальшку.  Крім самої вежі,  її іменем названо вулицю, місцевий кінотеатр та кілька спортивних товариств. А тим, хто найбільше зацікавиться долею княжни, навіть може з’явитися привид Гальшки, який і досі блукає вежею-донжоном. 

На території  Львівщини у князів Острозьких не було багато володінь. Але князі Острозькі активно допомагали православному братству Львова як фінансами, так і заступництвом перед королем та шляхтою. 

Після отримання у спадок в 1567 році від родини Тарновських маєтків на Галичині, князь Василь-Костянтин активно розпочинає будівництво найбільшого свого замку, який знаходився лише за 20 кілометрів від Львова у Старому Селі. 

Починаючи з 1584 року, князь  запросив відомого львівського архітектора Амвросія Прихильного керувати будівництвом грандіозного замку. Вже до 1589 року в Старому Селі постали величезні мури, заввишки 8 метрів, які з’єднували шість високих веж. На внутрішній частині замку була побудована пишна двоповерхова резиденція, де князь міг зупинятися, приїжджаючи до Львова. 

Пізніше пребудовою замку займався онук князя Василя-Костянтина Владислав Домінік Острозький-Заславський. Тоді фортецю оточили глибоким ровом і валами. Ворота були оснащені ланцюговим мостом, що піднімався на ровом. На найбільшій башті був розміщений герб з буквами WDXOYZWSLS, що означає: “Wladyslaw Dominik Xiąze Ostrogski y Zaslawski Wojewoda Sandomierski Lucki Starosta”.

У 1648 році замок спалили козацькі війська Богдана Хмельницького, але Владислав знову відбудував замок в первісному вигляді з вежами та аттиком, характерним усім замкам князів Острозьких.

Князі Острозькі вважали себе нащадками Святого князя Володимира, тому й особливу увагу приділяли столичному місту Рюриковичів - Києву. В Острозьких було дві родові усипальниці – Богоявленський собор в Острозі і Успенська церква Києво-Печерської лаври. В Києві були поховані більшість князів з династії Рюриковичів, тому й Острозькі прагнули бути дотичними до столичного міста. Так Князь Федір Острозький після своїх ратних подвигів постригся в ченці Києво-Печерської лаври і там упокоївся. Пізніше, вже Петром Могилою прах святого Феодосія князя Острозького був канонізований, але це сталося лише в 17 столітті. 

Князі завжди мали амбіції великокнязівські і тому князь Ілля Острозький поховав свого батька Костянтина Івановича Острозького (який був Великим гетьманом литовським) в Успенській церкві Києво-Печерського монастиря. А вже його брат князь Василь-Костянтин спорудив на могилі батька у 1579 році величний надгробок із червоного «мадярського» мармуру. Цей надгробок служив не просто прикрасою могили, але й був амбітним проектом. Такі надгробки ставилися на похованнях королів, тому на голові князя Острозького і з’являється княжо-королівська корона. Князь Василь-Костянтин якраз в цей час претендує на місце короля Речі Посполитої. 

Тут же ж поряд із Великим гетьманом поховано і його дружину, та брата князя Михайла Острозького, тут же поховали і його сина Іллю Острозького. 

Князь Василь-Костянтин був воєводою київським, тому змушений був часто по справах воєводських перебувати в Києві. Але так як дерев’яний замок був поганим прихистком, тому Василь-Костянтин проживав у власному будинку. І хоч київський замок колись належав його пращурам Рюриковичам, але в 16 столітті він вже був власністю короля, тому витрачати власні кошти на укріплення фортеці князь не хотів. 

Про церковні святині князь не забував ніколи і постійно ними опікувався. Це стосується в першу чергу Печерського монастиря і Успенського собору, який князь Острозький перебудував за власний кошт. Також князь підтримував і інші церковні споруди. 

Так він відродив Кирилівський монастир, який був зруйнований ще в XIII ст. За ініціативи кн. Василя-Костянтина Острозького в липні 1605 року всю братію, разом із настоятелем Василем Красовським було переведено до Києва в Кирилівський монастир. В якому стані знаходився Кирилівський храм у той час повідомляє документ 1605 р., в якому історію святині викладає її новий ігумен: “впусте лежала церков святого Кирила … от кілька десять літ”. І лише із переведенням ченців до Києва монастир і церква починає відроджуватися. Разом з насельниками до Кирилівського монастиря поїхало і все начиння, зрозуміло що перед тим Василь-Костянтин розбудував обитель для їх проживання в Києві. 

Після закінчення Острозької академії багато її випускників стали митрополитами і настоятелями київських монастирів, вони і стали тією інтелектуальною елітою які розвивали Київ у XVII ст. Вони ж послужили до створення Братської школи, яка в майбутньому стала Києво-Могилянською академією. 

Місто Тарнів князі Острозькі отримали в результаті шлюбу Василя-Костянтина і Софії Тарновської. Про те, воно не відразу перейшло у власність родини. Спочатку місто успадкував брат Софії Ян-Кшиштоф. Однак в 1567 році після його смерті Тарнів таки переходить до Острозького князівства. З цим не погодилася бокова лінія роду Тарновських. Протистояння між родами дійшло аж до військової сутички. Лише після втручання короля Василю-Костянтину вдалося повернути місто у свої володіння. 

Князь відбудував замок, який був майже повністю зруйнований під час військових баталій, часто навідувався сам і запрошував вгості короля та його свиту. В 1576 році тут гостював  Стефан Баторій. Пізніше в замку тривалий час жив князь Януш Острозький і, навіть, був похований в стінах родової усипальниці Тарновських, в тарнівському костелі. На жаль, у XVIII столітті князь Януш-Олександр Сангушко (який був спадкоємцем володінь Острозьких), дозволив розібрати замок на будівельний матеріал, і сьогодні ми можемо побачити лише залишки фундаментів. 

Ще за свого життя Януш розпочав у тарнівському кафедральному костелі будівництво грандіозного меморіального пам’ятника для себе і своєї першої дружини Сюзанни (Зузанни) Середі. Надгробок був зведений у 1612-1624 рр. архітектором Вільгельмом ван ден Блоке та скульптором Яном Пфістером.

У центрі композиції пам’ятника Острозьких Ян Пфістер розмістив  скульптури князя Януша та його дружини, як,і стоячи на колінах перед вівтарем, просять Бога за спасіння своїх душ. Скульптор трактував їх реалістично, з великою портретною схожістю. У композиції пам’ятника Острозьких включено чимало алегоричних скульптур: Віри, Надії, Справедливості, Мужності, які відображають чесноти Януша та його дружини і возвеличують рід князів Острозьких. 

Тарнів був знаковим містом для родини князів Острозьких, тому під час поділу князівства між братами Янушем та Олександром  лише два міста було розділено навпіл –  це Острог та Тарнів. Всі інші міста князі розділили, не розриваючи їх на шматки. 

Місто Опатів перейшло у власність князів Острозьких у 1567 році. Це сталося після одруження князя Василя-Костянтина на Софії Тарновській. Разом з Опатовом Острозькі отримали і навколишні поселення –  Островець-Свентокшиський, Чмелів та Ченстоніце. 

У самому Опатові князі нічого не будували, вони користувалися замком, збудованим ще дідом Софії Криштофом Шидловецьким. На жаль, до нашого часу замок не зберігся, проте лишилася в’їздна міська вежа та костел. 

Князь Василь-Костянтин нечасто бував в Опатові, зазвичай він зупинявся в Тарнові чи Вевюрці, а вже його син Януш облюбував це місто і, особливо, костел, який і на сьогодні зберігся в гарному стані. Якщо ви зайдете до костелу, то побачите там на лавах вирізьблені герби Острозьких, Любомирських та Сангушків. До цих родів Опатів перейшов після вигасання основної лінію роду князів Острозьких.  

Будучи біля костелу, ви можете побачити на стіні храму неглибокі виямки, які сучасні мешканці бережно охороняють. Ці заглиблення на стіні були зроблені  мечами та шаблями вояків, які йшли на війну. Вони так точили свою зброю, і ця зброя набувала властивостей оберегу. Шаблі об стіну костелу точили й Шидловецькі, Тарновські, Острозькі, а пізніше й Любомирські.

Польське містечко Ярослав (з наголосом на букві «о») знаходиться недалеко від кордону України. Мало хто знає, що названо воно в честь руського князя Ярослава Мудрого, а в XVI-XVII століттях належало князям Острозьким.  

До князів Острозьких воно перейшло в наслідок династичного шлюбу між молодим Олександром Острозьким та, вже на той час сиротою, Анною з роду Костків. Батько Анни – сандомирський воєвода Ян Костка –  вже на той час помер, але значення роду Костків, які були прямими нащадками перших польських королів П’ястів, ще всі добре пам’ятали.

В той час Велику Мазовію разом із Варшавою не так давно приєднали до Польщі (1526 р.) і у мазоветської шляхти ще доволі живі були спогади про свою незалежність. Тоді бабцю Анни Косчанки, яку теж звали Анна, проголосили королевою Мазовії, але втримати незалежність їй так і не вдалося.  Тому й не дивно, що вибір князя Василя-Костянтина впав на молоду сироту Анну. Королівські амбіції князя Острозького і в цьому випадку чітко прослідковувалися. 

Князь Олександр, одружившись в 1592 році, зробив головним своїм осідком Ярослав, і збудував там гарний палац, який і сьогодні знаходиться в центрі міста на Ринку. Правда сьогодні його називають «кам’яниця Орсеті» від пізнішого власника цього будинку.

З потомством Олександра в Ярославі та недалекому Любліні пов’язана містична історія. Всі сини Олександра померли у молодому віці в Ярославі: 1605 р. – помер Василь, 1606 р. – Криштоф, 1607 р. – Олександр, а в Любліні у 1618 р. помер Адам-Костянтин, 1619 р. – Януш-Павло. Особливо загадковими були смерті останніх двох синів Олександра. Молоді князі Адам-Костянтин та Януш-Павло виховувалися у православній вірі під керівництвом Зизанія Тустановського. Але після смерті батька за їхнє виховання взялась мати Анна разом з ярославськими єзуїтами. Папа Римський Климент VIII особисто піклувався про те, щоб княжичі стали католиками. 

Вже навчаючись в єзуїтській колегії Ярослава хлопці не дуже тягнулися до науки, їх більше цікавила військова справа. Так, коли викладач-єзуїт сказав, що філософія є важливішою за коня, Костянтин відповів: «Шановний отче, коли стане сто тисяч татар, а навпроти них сто тисяч філософів, напевно, що ті останні татар не переконають; з ними треба битися». Ще один випадок розповів Каспар Несецький. Один із Олександровичів, прийшовши до викладача, поставив собі за мішень «Житія святих» і глибоко їх пробив стрілою. Слово, у яке влучила стріла, було «смерть», що було ознакою швидкої смерті. 

Повертаючись додому з Варшавського сейму 10 квітня 1618  року, молодий Костянтин Олександрович, якому лише виповнилося 21  рік, несподівано захворів і помер. Смерть князя наздогнала у Любліні. Рівно через рік, у 1619, помер і другий Олександрович Януш і знову в тому ж таки Любліні. 

Актуальною залишається й версія, що з’явилася чи не відразу по смерті обох князів: вони обидва померли в домі люблінського шляхтича Людвіга Понятовського, який користувався “поганою славою”, а, отже, обидва князі могли померти від отрути чи були позбавлені життя якимось іншим чином. Обидва княжичі були поховані в костелі ярославького колегіуму Всіх Святих.

В ярославському костелі був похований і князь Олександр Острозький, його туди перевезла донька Анна-Алоїза з православного Богоявленського собору Острога. В Ярославі була похована і вона сама, а потім останки батька й доньки з Ярослава єзуїти перевезли  до острозького єзуїтського колегіуму, де вони й були знищенні російськими солдатами в першій половині  ХІХ ст.

15 квітня 1540 р. було засновано місто Тернопіль, щоправда тоді воно носило назву «Тарнополь» від прізвища його засновника  Яна Тарновського. Місцеве населення здавна українізувало назву міста і зараз воно вже звучить як Тернопіль. 

Донька гетьмана Яна Тарновського Софія стала дружиною князя Василя-Костянтина Острозького. Вона рано пішла з життя (померла під час народження наймолодшого сина Олександра), проте пережила своїх старших братів. Тому саме вона стала спадкоємицею всіх батьківських володінь і принесла до володінь князів Острозьких Тернопіль.

Разом з містом князь Острозький успадкував і  замок гетьмана Тарновського. Він перебудував його, але на сьогодні залишки колишнього замку є лише в нижній частині сучасної міської управи.  

У рік смерті своєї дружини (1570 р.) князь Василь-Костянтин Острозький напам’ять про неї зробив фундуш на шпиталь у Тернополі при храмі Різдва Христового, надавши йому біля 140 гектарів орної землі в околицях міста і відповідні будівлі при храмі. Шпиталь був призначений  до опіки й утримання бідних та немічних людей, які сповідували православ’я.

Місто Полонне відоме ще з часів Київської Русі, але до володінь князів Острозьких воно потрапило лише в 1494 році. Тоді великий литовський князь Олександр Ягелончик передав місто до рук князя Костянтина Івановича Острозького.  Але розквіт міста розпочався лише після того, коли Полонне перейло у володіння князя Василя-Костянтина Острозького. Князь збудував в місті дерев’яний замок на кам’яних підмурівках. Можливо, якась частина й була з цегли, але опис  першої третини XVII століття згадує лише дерев’яні споруди.

На території замку знаходився мурований костел Успіння Пресвятої Діви Марії, його будівництво розпочав ще в 1593 році князь Януш Острозький. Вірогідно костел збудовано на місці дерев’яної церкви. Вже 20 січня 1602 року в костелі відбулося вінчання доньки князя Януша Елеонори з Гієронімом Язловецьким.  Традиційно історики вважають, що костел було збудовано в 1607 році, але, мабуть, це була якась добудова до вже існуючого храму. 

Цікаво, що навесні 1603 року власником Полонного став молодший брат Януша Олександр, який був православного віросповідання і не дуже ладнав зі своїм старшим братом. Але Олександр пробув власником міста недовго –  в грудні того ж року у віці 33 років він помер. В останню путь молодшого князя відправляли як раз із Полонного. 

Незадовго до смерті князь встиг надати жителям міста привілей, за яким міщани звільнялися від податків на 20 років. Після смерті Олександра місто успадкувала його донька Софія і привнесла його в посагу родині Любомирських.

Містечко і замок Кежмарок в Словаччині ніколи не належало князям Острозьким, але постать княгині Беати Костелецької – дружини князя Іллі Острозького – тісно пов’язана з цим місцем. У цьому замку вона провела останні  11 років свого життя.

Після всіх перипетій із одруженнями своєї доньки княжни Гальшки Острозької, Беата несподівано знову виходить заміж. У цей час їй вже близько 50-ти років. Обранець Беати — Ольбрахт Ласький, воєвода серадзький, на 21 рік молодший від неї. Він був рідкісним авантюристом: попри молодий вік, за ним вже тягнувся шлейф численних звинувачень у розбої та грабежі. 

Дуже швидко новий чоловік відібрав всі маєтності Беати, а її ув’язнив в домашній тюрмі в Кежмарку. Цей замок поляки Лаські отримали від угорського короля Яноша Запольї, ще на початку 16 століття. Звідси княгиня пише листи, благаючи про заступництво імператора, але нічого не допомагало. Лише коли княжна Гальшка після смерті чоловіка Лукаша Гурки повернулася до Острога, вона вблагала князя  Василя-Костянтина Острозького підняти на міжнародному дипломатичному рівні питання про звільнення матері з ув’язнення. Князь особисто звернувшись до імператора Максиміліана і справа таки отримала розвиток, коли стало відомо про нове одруження Ласького в Парижі. 

Імператор зажадав офіційної скарги від Беати на чоловіка й обіцяв вирішити справу, однак усе відкладав її. Не вгавав і князь Острозький, він навіть надсилав сина Януша до імператорського двору. Справа завершилася лише в 1576р. В цей час Ольбрахту Лаському через несприйняття його новим королем Стефаном Баторієм довелося виїхати до Відня. Він погруз у великих богах, заставивши практично усі свої володіння, окрім родинного Ласка. Кежмарський замок він заставив Яну Руеберу, який, при виплаті грошей, домігся у Ласького письмової згоди про звільнення Беати. У червні 1576 р. Беата, нарешті, залишила місце свого ув’язнення, однак через офіційну невирішеність справи, вона не могла виїхати до Польщі. Княгиня Острозька так і померла на чужині, в Кошице, того таки року й була похована у костелі Кежмарка.

Варшава сьогодні - це столиця Польщі, але так було не завжди. Спочатку, це була головна резиденція правителів Мазовецького князівства. Після 1526 року князівство припинило своє існування, а всі його землі ввійшли до складу Польського королівства. Після того, як в кінці XVI століття королівський двір переїхав з Кракова до Варшави, місто знову стало столичним.

Для того, щоб мати змогу часто бувати на королівських сеймах, князі Острозькі вирішили, що треба мати в місті й свою резиденцію. На початку XVII століття князь Януш Острозький придбав землю на Краківському передмісті Варшави і починає будувати там замок-палац.

Збереглися спеціальні інструкції для управляючих маєтком, де князь вказував де брати і як доставляти будівельний матеріал з малопольських територій. Збереглися навіть назви матеріалів як типових для будівництва – цегла, вапно, дошки, гонт, а також балясини для палацових балюстрад. 

Але палац довго не простояв в автентичному вигляді. У середині XVII ст. палац постраждав під час окупації Варшави шведськими військами. Згодом його від реставрували, частково змінивши архітектурні особливості споруди.

В наш час за палацом збереглася назва «замок князів Острозьких» і в ньому розміщено музей видатного польського композитора Фрідеріка Шопена.

Якщо будете проїжджати дорогою з Тарнова до Кракова, то по дорозі можете побачити над трасою гарний замок в містечку Дембно. Це остання резиденційна споруда, придбана князями Острозькими на території Польщі. 

Готичний замок в Дембно був зведений в другій половині XV століття на кошти Якуба Одровонжа. У 1586 році вже новий власник Ференц Весселіні вирішив відреставрувати споруду. Для того, щоб перетворити пізньоготичний замок на ренесансну споруду, запросили відомого італійського архітектора Яна де Сімоні. На той час архітектор вже давно проживав у Кракові і добре знав уподобання польської шляхти. Він надав фортеці  розкішний та, водночас, романтичний вигляд.

На початку  XVII століття замком вже володіли нащадки придворного архітектора князя Василя-Костянтина Острозького Ганса-Ульріха Франкенштайна. Загалом родина Франкенштайна ще в 1570-хх роках проживала у передмісті міста Дубно, і архітектор займався будівництвом і перебудовами в дубенському замку князів Острозьких. Потім вони виїхали до Малопольщі, де придбали замок і продовжили його розбудову.

Вже на початку 30-х рр.. XVII століття романтичний замок в Дембно вподобала вдова князя Януша Острозького Теофілія. Вона придбала замок разом з п’ятьма навколишніми селами і зробила замок своєю постійною резиденцією.  Тут вона і померла в 1635 році. 

Якщо ви сьогодні відвідаєте музей в замку містечка Дембно, то в експозиції зможете побачити багато портретів і речей, які належали князям Острозьким. Особливо цікаво подивитися на родинні прикраси, які дістали з поховання князя Януша Острозького і його дружини в Тарнівському костелі.